Історія селища Тересва

 

 Тересвянці завжди проявляли посильний інтерес до свого минулого. Кращі представники української інтелігенції Закарпаття, громадсько-політичні діячі, вчені, вихідці з різних верств населення упродовж століть обґрунтовували, підтримували й живили у свідомості народу нашого краю думку про багате історичне минуле Закарпаття. 

Серед дослідників історії краю золотими літерами викарбовано також імена відомих тересвянців. Це науковці – доктор історичних наук, професор УжНУ В.І.Ілько (у свій час завідував кафедрою вітчизняної історії, був деканом історичного факультету УжНУ), Д.І Данилюк (доктор історичних наук, професор УжНУ). Свій вклад у вивченні історії селища Тересва внесли вчителі місцевої ЗОШ І-ІІІ ступенів – Маркуш В.М. (досліджував топоміміку селища), Руснак Г.І. (вчителька української мови і літератури, зібрала цікавий етнографічний матеріал), Данилюк М.В. (вивчав історію промислового розвитку селища).

Історію Тересви хочеться почати словами Й.Жідовича – першого директора школи, який, починаючи писати свою «Пам’ятну книгу», відзначив: «Од устя річки Тересви до Тиси, на Північному Сході, а точніше на її лівобережжі, розташоване наше село». Неподалік від нього річка Тересва впадає у швидкоплинну Тису. А точніше розташоване наше селище на лівому березі річки Тересва. З його околиці – Малої Тересви – добре проглядається румунська Супунка та українські Ремети в Румунії на протилежному березі Тиси. З 1957 року це селище міського типу. Згідно архівних даних, цей населений пункт виник в першій половині XIV століття. Вперше згадка про Тересву зустрічається в 1350 році серед сіл, що становили власність волоського князя. Свою назву село дістало від імені річки. На підвищеній гористій частині знаходяться урочища: Букове, Букучик, Чурчик, Дуброва, Хмарне, Мала Тересва, Кривуля, Лужки, Малинське, Мочарки, Рейтів, Заріччя, Убілий, ці урочища існують лише у історії минулого Тересви. В наші дні це густозаселені райони.

Площа смт.Тересви становить 1тис.850 га., населення станом на грудень 2010р. становило 7669 чоловік. Національний склад багатий: українці (98%), угорці, румуни, росіяни та інші. Невід’ємну частину національного складу селища становили євреї. У 1967 році почалася їх еміграція, і на сьогоднішній день у селищі не залишилося жодної єврейської сім’ї.

Територія Тересви почала заселятися в другій половині XIV ст. Це період феодальних міжусобиць, коли люди, рятуючись від експлуатації з боку панів, тікали з долини у ліси і утворювали собі нові села. До такого типу гірських поселень і належить стародавня Тересва. Її заселення почалося на територіях нинішніх лісових урочищ – Лужки, Букове, Букучик. Згодом населення почало переселятися з горбів у долину між ріками Тересва і Тиса, де воно проживає і по сьогодні.

Є відомості про те, що в 1373 році угорський король Людовік І подарував село Тересву воєводі Балку (Баліца) і двом синам його старшого брата. Залишилась згадка про те, що у 1378 році королівською владою було визначено кордони між селами Тересва і Криве, які розташовані поряд. Як даровані землі Тересва переходила з рук в руки. Підтвердженням цього є дарча грамота від 1 травня 1404 року, яка була складена між синами Балки – Дмитром і Олександром. В ній стверджується, що їх батько воєвода Балк і магістр Драг подарували Грушівському монастирю три села: Тересву, Криву, і Грушево «з полями і лісами, з водою і всім прижитком», а також один млин, де «впадає Сипунца у Тису», мова йде про сусіднє село Тересви – Сопунку розташоване на протилежному березі річки Тиса. Балка і Драг подарували монастирю три села, які їм, у свою чергу, подарував король. Це було зроблено без дозволу короля, і тому дарча грамота мала силу лише за їх життя. Після смерті воєводи Балки в 1480 році король Матяш подарував село Тересву Драгові Бертолону-Белеті, проти чого протестували мешканці Тересви та навколишніх сіл. Протягом XVI-XVII ст. землі села були власністю таких феодалів, як: Татула, Долгаї, Корніше та інших. За користування своїми земельними наділами тересвянці відбували панщину (2-4 дні на тиждень), платили податки (натуральні і грошові). Ріст експлуатації, посилення національного гніту стали причиною селянського повстання 1514 року, яке охопило всю Угорщину і її населені території, серед яких була і Тересва. Повстання селян потерпіло поразки, а починаючи з 1515 року, селяни були повністю закріпаченні.

В 1745 році в Марамороському комітаті, а село Тересва входило до його складу, була проведена урбаніальна реформа Марії – Терезії. Метою якої було упорядкувати стосунки між феодалом і кріпаком, добитися стабільного податку селянських поборів у казну. У зв’язку з цим було обмежено дні панщини, встановлювалися сталі розміри грошового і натурального податків. 1848 рік мав змінити економічне становище населення. Відміна кріпосного права давала підстави на таку надію.

В адміністративно-політичному відношенні село Тересва довгий період було адміністративним центром Тересвянської долини. До 1918 року тут знаходився окружний уряд, тюрма та інші органи управління. У пам’яті селян збереглася згадка про те, як під час знесення будинку окружного уряду було в стіні знайдено кістки трьох трупів, що свідчать про жорстокість колишньої адміністрації і безправ’я народу.

Непривабливим був вигляд Тересви у другій половині XIX початку XXст. Всюди тіснилися підсліпуваті дерев’яні будинки, з маленькими віконцями, вкриті соломою і частково драницями. Вони були німими свідками матеріального становища їх господаря. Одяг селяни виготовляти з домашнього полотна, сукна. Обувкою служили постоли. Щоб якось покращити свій добробут, жителі села займалися землеробством, скотарством, ремеслом (обробка дерева, металу, виробляли вози робочі і парадні), бортництвом, сплавляли на плотах ліс, сіль та інші вантажі. Більша частина селян була малоземельною або безземельною і вимушена була найматися на сезонні роботи у місцевих панів.

На початку XX ст. розпочалося будівництво залізної дороги з Королева до Сігета над Тисою через Тересву, бо Австро-Угорщина готується до війни проти Росії. Вигідне географічне розташування села сприяло розвитку лісорозробної промисловості. У 20 роках XX ст. в Тересві побудували дві невеликі лісопилки.

На правому березі річки Тиса робітники збирали плоти, звідки сплавляли бокори річкою аж до села Вилок, де Тиса ширша, а її фарватер глибший. Плоти зшивалися, і їх переправляли до Угорщини у Солнок чи Сигет. Цей вид «транспортування» випливав із чехословцько-угорської торговельної угоди. Торгували лісом і місцеві українські та єврейські підприємці.

За часів Австро-Угорської держави Тиса не виконувала ролі державного кордону. На обох її берегах компактно проживало українське населення Марамороського комітату, охоплене міграційними процесами. З Мараморощини у сусідню Трансільванію і далеку Боснію виїжджали на заробітки сотні лісорубів. Згодом, після Першої світової війни, змінилися кордони колишньої монархії Габсбургів. Внаслідок встановлення державного кордону між Чехословачинною і Румунією після 1918 року 14 сіл Мараморощини, у яких проживало українське населення, увійшло до складу останньої.

У 1930 році в Тересві відкрили початкову школу, управителем якої був Йосип Жидович. Навчальний заклад був розташований у чотирьох будинках, де навчання проходило українською і чеською мовами. Навчали дітей Василь Стрижак, Микола Тигоні, Василь Мірявець, Магдалина Мірявець – Петровці, Єлізавета Гаврило – Сабодош, Іван Гаврило, Ребіна Цимерман, Маня Бузинкай та інші. При школі була невелика бібліотека, якою завідував просвітянин Іван Михайлович Небола.

Нещодавно внук колишнього директора школи Йосипа Жидовича (нині проживає в Чехії) подарував на зберігання дорогу реліквію – рукопис шкільної хроніки, яку вів його дідусь із сином Адальбертом в 30-ті роки. З архівних документів видно, що батьки дітей Тересви ставили преред крайовим урядом Підкарпатьскої Русі питання про відкриття в селі горожанської школи, але їх питання було відхилене. Тим часом, класи такої школи з чеською мовою викладання у будинку підприємця Гершковича були відкриті, в ній навчалися діти чеських службовців, єврейських торгівців, ремісників та інших. Місцеві юнаки та дівчата для здобуття неповно-середньої освіти змушені були за роки чехословацької влади, а згодом і  гортіївського режиму, різними шляхами добиратися до Тячева, де була єдина на весь район горожанська школа для українських дітей.

Яскраву сторінку у літопис Закарпаття було внесено у 1938-1939 роках. Це був період піднесення національного руху серед українців краю. Охопив він і Мараморощину. У Тересві було створено осередок «Просвіти», головою якого був Іван Михайлович Небола. У будинку Полаків періодично проводилися культурно-освітні заходи – літературні вечори, відзначення ювілейних дат тощо.

Активними їх учасниками стали брати Неболи (Василь, Йосип, Михайло, Іван), їх сестри Ганна та Катерина, подружжя Гаврилових, Мірявців та інші. У селі діяла й організація Карпатської січі, яку очолював Іван Іванович Шемет. До неї входили Василь Васильович Прінц, Антон Васильович Чендей, Петро Михайлович Мартинич, Михайло Іванович Небола, Іван Михайлович Небола та його брат Михайло, Василь Васильович Небола та його брати – Йосип, Михайло, Василь Васильович Мірявець. Січовики ( Юрій Малько, Юрій Приймак, Іван Руснак з Малої Тересви та ін.) несли варту по охороні мостів, запобігали провокаціям, стежили за порядком у селі.

Міцніла українська національна ідея серед сільської молоді, посилювався пластунський рух. У селі діяли осередки «Пласту». Старшим пластуном - розвідником, зв’язковим тересвянських куренів був молодий вчитель Василь Васильович Небола.

 Під керівництвом старшого пластуна Михайла Приймака юнаки й дівчата час від часу збиралися на заняття, на яких проводились вправи орієнтування на місцевості, вміння користуватися картою, компасом, надавати першу допомогу потерпілому при різних пригодах. 

 

У березні 1939 року Закарпаття було окуповане військами гортіївської Угорщини. За роки окупації 30 тересвянців, зокрема колишні січовики, зазнали репресій, двох було страчено, 25 євреїв вивезено в табори.19 березня в с.Грушево жандарми схопили управителя початкової школи січовика Василя Неболу, а під час недільного богослужіння арештували греко-католицького священика Карла Купара, уродженця с.Широке (Верхній Шард). Тут же, обох, пов’язаних ланцюгами, карателі військовою вантажівкою вивезли в с.Ділове (Требушани). Наступного дня, 20 березня, після нечуваних знущань їх разом з п’ятьома місцевими жителями було розстріляно біля села Кваси. Серед учасників процесу над антифашистською групою української молоді, що проходив у Ковнер - каштелі у 1942 році, були і два тересвянці-брати «квасівського мученика» - Йосип і Михайло Неболи.

21 травня, після жорстоких катувань в концентраційних таборах с.Крива і Варюлапош (Угорщина), важко хворим повернувся до своєї родини в Тересву вчитель-січовик Василь Мірявець. Через три дні його не стало. В своєму щоденнику "Щастя і горе Карпатської України” Василь Гренджа-Донський зазначав, що Василь Мірявиць, "мучений мадярськими вояками і терористами у таборах, після тяжких побоїв-помер третього дня, після того, як «пустили на волю». Під час похорону цього борця за вільну Україну у передній кишені піджака покійного можна було бачити олівець синьо-жовтого кольору. Цим засвідчувалася любов і шана до своєї батьківщини. Іменами В.Неболи, В.Мірявця названі вулиці в центрі селища.

 

Трагічно склалася доля пластунського вожака Михайла Приймака, який, рятуючись від переслідувань гортіївських карателів, змушений був у 1939р. емігрувати до Румунії, де в 1939-1944 роках працював у шахтах. Повернувся до рідної домівки Михайло після завершення Другої світової війни.

Іван Михайлович Небола та його молодший брат Михайло у період Другої світової війни перебували за межами Закарпаття:спочатку на території Польщі і України, а після війни в Німеччині й Англії.

Іван Небола був у числі перших закарпатців, які в 1941 році, прибувши до Золотоверхового Києва, розгорнули культурно-освітню діяльність: організували українське друковане слово, Спілку письменників тощо. Однак це тривало недовго. Незабаром значна частина земляків Івана Неболи загинула від рук фашистів.

Складним та суперечливим був життєвий шлях  і Михайла Неболи (колишнього пластуна просвітянина). В березні 1939 року, під час проголошення Незалежної Карпатської України, перебував у Хусті, був вояком Карпатської Січі в Тячеві. За збройний опір гортистам був арештований і знаходився у в’язниці Тячева поруч з відомими діячами Карпатської України - Федором Реваєм і Василем Гренджою-Донським. Перебував Михайло і в с.Крива. Зазнаючи постійних переслідувань з боку угорських окупантів, він наприкінці 1939 року потай через Словаччину перебрався до Польщі і певний час, як інтернований, перебував на території Лемківщини.

Михайло Небола в 1941-1943 рр. працював у різних місцях Галичини і був зв’язковим з підпіллям. В 1943-1945 рр. перебував в Українській Повстанській Армії (УПА). Старший булавний (псевдонім «Голка») був заступником сотенного «Чорного»- командира сотні УПА «Бурлаки». Михайло Небола написав спогади про участь в операціях УПА «Лісами та ярами Західного Поділля», які в Канаді опублікував Євген Шетендера. В спогадах про Михайла Неболу є такі слова: «Коли мене запитують, чи я зробив би те саме, якби був знову на Україні в 1943 році, відповідь одна: «Я гордий з того, що воював у Карпатській Січі та в УПА за Українську Самостійну Соборну Державу».

У жовтні 1944 року Закарпаття було визволене від угорських окупантів. Після визволення до лав Червоної армії і Першого Чехословацького армійського корпусу вступив 101 односельчанин, з них 25 удостоєно урядових нагород за хоробрість, проявлену в боях з фашистами. У числі нагороджених Михайло Михайлович Данилюк, який за «незаконний» перехід угорсько – радянського кордону (1940р.) був арештований органами МКВС і згодом спокутував свою провину у сталінсько-беріївських таборах. У 1943 р. він став одним з перших танкістів армійського корпусу Людвіка Свободи. Його бойовими побратимами були Степан Вайда, Юрко Банк та інші земляки. 29 жителів Тересви полягли смертю хоробрих у Другій світовій війні.

Після визволення в селі був створений Народний комітет - орган народної влади, який очолив Йосип Васильович Небола. Згодом він, а також І.І. Баняй, М.М. Дикун, Д.І.Фера представляли тересвянців на Першому з’їзді Народних комітетів у Мукачеві, який 26 листопада 1944 року прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною.

У повоєнні роки паралельно з відбудовою і розвитком народного господарства в краї розпочалася перебудова народної освіти, пожвавилось культурне життя. У 1948 р.у Тересві було відкрито неповносередню семирічну школу, яка комплектувалася як місцевими кадрами, так і вчителями, що за рознарядкою прибули зі східних областей. Відновлювались просвітянські традиції на селі. У клубі ставилися п’єси українських класиків, акторами були вчителі Іван Баняй, Михайло Бараній, Гафія Бажук, Єва Гісим та інші, проводились музичні вечори за участю місцевих жителів, російських емігрантів. Та поряд з цим дедалі поширювалась атеїстична пропаганда, отруювалось духовне життя населення. Репресивні органи НКВС вдавались до переслідувань за релігійні переконання. Жертвою їх став греко-католицький священик с.Тересви Федір Желтвай, засуджений в липні 1950 року на 25 років каторги за непокору. У таборі захворів і помер 15 грудня 1951р. Нині він, як греко-католицькі священики, засуджені раніше на різні строки ув’язнення, повністю реабілітований (посмертно).

У1945 році на території села було 5 підприємств: лісопильня, спиртозавод, паровий млин, механічна ремонтна майстерня, лісгосп.

За післявоєнні роки лісопильня перетворилася в одне з найбільших механізованих деревообробних підприємств області. Сюди надходило устаткування з Москви, Єревана, Уфи, Ярославля, Казані. В 1969 році ввійшов в дію корпус меблевого комбінату, який займав понад 2 гектари і випускав продукцію на 12,5 мли. крб. у рік. Розширення комбінату сприяло збільшенню випуску валової продукції. Якщо в 1945 році її випущено на 356 тис. крб., то в 1967-му — на 5,8 млн. карбованців.

Продукція, цього підприємства відправлялася у різні кінці країни, а також експортувалася до Франції, Швейцарії, Німеччини.

Високомеханізованим підприємством був лісокомбінат, створений на базі колишнього лісгоспу. В 1968 році до нього входили Тарасівський, Красношорський та Вільшанський лісопункти, Широколузьке і Грушівське лісництва, транспортно-механічний цех села Бедевлі, а також лісоперевалочна база селища Тересви. На комбінаті працювало 1058 робітників. Валова продукція підприємства у 1966 році становила 1 млн. 147 тис. карбованців.

Комбінат, крім відправки деревини в різні міста нашої країни, проводив поновлення лісу на вирубаних площах. Новонасаджені лісові масиви у 1968 році займали понад 9 тис. гектарів.

Значну роль у розвитку артільних господарств Тячівського району відігравало районне об'єднання «Сільгосптехніка», створене на базі МТС у 1958 році. Воно мало механізовані ремонтні майстерні, деревообробний цех, автомобільну колону, механізовані загони, великі склади для збереження мінеральних добрив, вапна і хімікатів, будівельних матеріалів. Працювало в цьому об'єднанні 220 чоловік.

У 1991 році введено в експлуатацію адмінбудинок селищної ради, на якому 15 вересня за рішенням депутатського корпусу вперше піднято синьо-жовтий прапор незалежної Української держави. Вільна Україна надала людям можливість сповна застосовувати свої здібності в підприємницькій діяльності, яка в Тересві успішно розвивається. Зараз 185 осіб є приватними  підприємцями, значна частина з них займається деревообробною галуззю. Вироби тересвянських деревообробників Токаря М.М.,  Манзюка В.В,

 Левка В.А, Марковича І.І, Палінкаша І.М. та багато інших користуються великим попитом не тільки в районі, а й за межами області, України. 

Гордістю селища є ресторан-готель «Затишок», кафе «Олень», «Дует», «Міленіум». Результатом успішної діяльності незалежного підприємства є щорічне збільшення надходжень до бюджету селищної ради. Восени, 2003 року,здійснилася довгоочікувана для Тересви подія - було запалено факел природного газу в оселях. Тересва відома здібною молоддю: за роки незалежності з 1652 випускників школи 490 здобули вищу освіти, більше 300-середню спеціальну освіту. Зараз у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів навчається 960 учнів, працює 102 вчителі, 21 з них мають звання «Старший учитель», 37 педагогів - вищу категорію, 24-першу. Педагогічний колектив школи омолоджується, сюди із задоволенням після закінчення вузів повертаються її колишні випускники.

Своїми талантами славиться дитяча музична школа мистецтв, у якій навчається 270 обдарованих учнів та працює 24 викладачі. Випускниками школи були Володимир та Василь Гудаки, які в 1981 році створили родинний ансамбль «Гудаків». Колектив ансамблю неодноразово представляв народну музичну культуру Закарпаття на обласних оглядах, творчих звітах у м.Київ, сусідніх країнах. У 1991 році колективу присвоєно звання «Народний». Керівник ансамблю Антон  Гудак у 2009 році нагороджений медаллю Президента України «За звитягу у праці».

Тересва відома й іншими талановитими особистостями - митцями, художниками, рукодільницями, різьбярами. Неповторні закарпатські краєвиди, намальовані вмілими руками художників В.В.Лавришинця, В.І.Маринця, В.Ю.Леви, В.В.Стойки, і вирізьблені братами Мартиничами, В.В.Палінкашем. Прекрасні витвори рукоділля створені майстринями М.І.Онуфрій, М.М.Галкіною, К.В.Мокан.

Окрасою і гордістю селища є реконструйований у 2010 році Свято-Михайлівський православний храм, який має одну з найдавніших історій будівництва храмів на Закарпатті. Храм був збудований в середині XV століття і на той час був дерев’яним, відносився до юриздикції Грушівського православного монастиря.

За заслуги перед Українською Православною Церквою, з благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, нагороджено настоятеля Свято-Михайлівського храму селища Тересва, протоієрея Іоанна Хрипту, медаллю рівноапостольного Великого князя Володимира ІІ ступеня та другого священика цього ж храму, протоієрея Олексія Шутка, медаллю преподобного Іова (Кундрі) Угольского ІІ ступеня.  За роки незалежності побудований Петро-Павлівський храм греко-католицької громади. У 2010 році розпочато будівництво Свято-Миколаївського православного храму.

У сквері, в центрі селища, на обеліску "Загиблим воїнам", відкритому в 1969 p., викарбовані імена 29 воїнів-тересвянців, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Щороку, 9 Травня, тут зустрічаються з громадськістю сивочолі ветерани. Сьогодні в Тересві проживає чотири інваліди війни: Тімофеєв В.Д., Джуган В.І., Жаботинський В.Ю., Руснак П.М., а також 38 учасників війни і 18 вдів загиблих та померлих воїнів.

14 липня 2002 року в пам'ять про березневі події 1939 року на Закарпатті в селищі відкрито пам'ятний знак "Борцям за волю України". Тересвянці пам’ятають своїх земляків - борців за вільну Україну.

12 березня 2009 року на стіні Тересвянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів встановлено меморіальну дошку на честь закатованого угорськими фашистами колишнього директора школи Мірявця В.В.

За останні роки в Тересві побудовано трибуни місцевого стадіону, здійснюються поточні та капітальні ремонти вулиць, відновлено вуличне освітлення.  Збудовано понад триста сучасних,  газифікованих, з усіма комунальними зручностями житлових будинків. Цілеспрямовано ведеться робота з реалізації земельної реформи.

Гордістю селища є футбольна команда "Авангард" - неодноразовий чемпіон району з футболу, володар кубків та суперкубків. За останні шість років тересвянці чотири рази виборювали перші призові місця у районних чемпіонатах, а вихованці тересвянського футболу Мокан.В.І. та

 Форкавець В.В. захищали спортивну честь клубів України та зарубіжжя.

За роки незалежності з 1991 по 2010 р. протягом п'яти скликань селищним головою був Мокан Михайло Михайлович, з листопада 2010 року селищну раду очолив Олексій Василь Іванович.